Забудьте про нафту і газ. Як вода може стати зброєю у війні США та Ізраїлю проти Ірану

Сцени з апокаліптичних романів та фільмів про конфлікти на тлі скорочення природних ресурсів можуть бути не такими вже й далекими від реальності, особливо враховуючи загострення війни між США та Ізраїлем з Іраном.

Цілком очікувано, війна частково побудована навколо нафти - ресурсу, який давно пов'язаний із західним втручанням у регіон.

Але оскільки ця війна розширюється та залучає сусідів у Перській затоці, деякі аналітики стверджують, що потенційною лінією розлому може стати ще один вразливий ресурс – вода.

Перська затока містить лише 2% відновлюваних світових запасів прісної води та значною мірою залежить від опріснення, особливо з огляду на тиск, який на регіон спричинило зростання нафтової промисловості з 1950-х років, та вплив, який це мало на його обмежені запаси.

За даними Французького інституту міжнародних відносин, 90% води в Кувейті надходить шляхом опріснення, а також 86% в Омані, 70% у Саудівській Аравії та 42% в Об'єднаних Арабських Еміратах (ОАЕ).

"У 2021 році загальний обсяг виробництва опріснювальних установок, що забирають воду в Перській затоці, становив понад 20 мільйонів кубічних метрів на день – це еквівалент наповнення 8000 олімпійських басейнів на день", – розповідає в програмі Newsday на ВВС доктор Вілл Ле Кен з Центру екологічних, рибальських та аквакультурних наук в Омані.

Сільське господарство та виробництво продуктів також залежать від опрісненої в Перській затоці води, оскільки запаси підземних вод, які зазвичай використовуються для зрошення, сильно виснажені в усьому регіоні.

І ця залежність робить водну інфраструктуру, яку, схоже, готові використати як США, так і Іран, стратегічно вразливою.

Аналітики описують підхід Тегерана як "горизонтальну ескалацію", що розширює масштаби конфлікту, а не безпосередньо протистоїть США та Ізраїлю. А атаки на водну інфраструктуру здаються частиною стратегії Ірану, хоча й оформлені як відплата.

"Якщо уряди країн Перської затоки вважатимуть, що водна інфраструктура зазнає нападу, вони, швидше за все, чинитимуть тиск на США, щоб вони спробували припинити війну", — каже професор Марк Оуен Джонс з Північно-Західного університету в Катарі. Атаки Ірану спрямовані на "створення рівня паніки", що впливає на рішення цивільних просто виїхати з регіону.

Бахрейн звинуватив Іран у прямому ударі по опріснювальній установці, тоді як Іран стверджує, що попередній удар США пошкодив водоочисну споруду на острові Кешм в Ормузькій протоці.

Вважають, що іранські атаки на порт Джебель-Алі в Дубаї також сталися поблизу однієї з найбільших у світі опріснювальних установок. Була інформація про пожежу поблизу станції водопостачання та електростанції Фуджейра F1 в ОАЕ, яка, за словами офіційних осіб, залишається функціональною.

Повідомляли також, що електростанція Доха Вест у Кувейті також постраждала, хоча й опосередковано, через атаки на порти поблизу або падіння уламків від дронів.

"[Для Ірану] це радше сигнальна гра", – розповів BBC професор Кавех Мадані, який очолює Інститут водних ресурсів, навколишнього середовища та здоров'я Університету ООН.

Іран також називає будь-які дії як "виправдану" відповідь на удари проти себе – зокрема, удари по Бахрейну як відплату за напад США на острів Кешм.

Будь-який напад на критично важливу водну інфраструктуру демонструє можливості Ірану і те, наскільки далеко він готовий зайти у відповідь на військові дії США та Ізраїлю.

Але, як припускає Мадані, його сила полягає в загрозі більш тривалих і цілеспрямованих атак на дорогоцінні водні ресурси Перської затоки – і не обов'язково є показником того, що Іран точно зробить у майбутньому.

"Вода [історично] завжди використовувалася як зброя для погроз", – каже він.

Мадані вказує на статтю 45 Женевської конвенції як на можливу причину очевидної обережності та стриманості Тегерана щодо більш прямих та очевидних ударів по опріснювальних установках у Перській затоці, а також навмисної подачі своїх атак як заходів відплати.

"Закон говорить, що не можна атакувати цивільну інфраструктуру, але [Іран] цього не починав. Саме це було в [дописі в соціальних мережах] Аббаса Арагчі", – каже Мадані, цитуючи міністра закордонних справ Ірану.

Арагчі назвав напад на острів Кешм "небезпечним кроком із тяжкими наслідками… кричущим та відчайдушним злочином", який обмежив водопостачання низки сіл.

Постійні чи ні, ці інциденти підкреслюють вразливість держав-союзників США, коли йдеться про безпеку водопостачання. Іран також вразливий, хоча Мадані зазначає, що його водопостачання більш різноманітне, ніж у сусідів по Перській затоці, і тому менше залежить від опріснення.

Проте інші спостерігачі кажуть, що будь-які напади на критично важливу водну інфраструктуру в Перській затоці, здійснені Іраном, можуть спровокувати атаки у відповідь.

Іран вже деякий час наближається до "абсолютного дефіциту води". Низька кількість опадів, "аварії, спричинені столітньою водною інфраструктурою столиці" та 12-денна війна з Ізраїлем минулого року – все це сприяло дефіциту, заявив міністр енергетики Аббас Аліабаді.

За словами Ахмада Вазіфеха з Національного центру управління кліматичними та посуховими кризами Ірану, греблі по всій країні вже у "тривожному стані". Основні водоносні горизонти переповнені, такі річки, як Заянде Руд, скоротилися, а озеро Урмія різко зменшилося.

Десятиліття будівництва гребель, водомісткого сільського господарства та неефективного управління погіршили ситуацію, стверджують екологи, такі як Фред Пірс. У деяких регіонах видобуток підземних вод також спричинив серйозне просідання ґрунту.

Чиновники навіть попередили, що Тегеран одного дня може зіткнутися з нормуванням води або частковою евакуацією.

Деякі дослідники стверджують, що це є як екологічною, так і національною загрозою безпеці, яка впливає на внутрішню стабільність та економічну стійкість Ірану, і все це посилюється тижнями інтенсивного конфлікту зі США та Ізраїлем.

До війни дефіцит води сприяв внутрішнім заворушенням в Ірані, а протести в Хузестані, Ісфахані та інших місцях поєднувалися з ширшими скаргами щодо вартості життя та політичної ситуації.

Водні проблеми Ірану також перетинаються з регіональною напруженістю. Він має давні суперечки з Афганістаном щодо річки Гільменд, з Туреччиною щодо дамб на Тигрі та Євфраті та з Іраком щодо спільних водних шляхів.

За словами аналітиків, ця війна підкреслює, наскільки вразливими стали водні системи Близького Сходу, і як вони можуть вплинути на напрямок і тривалість конфлікту. Тиск на навколишнє середовище тепер посилює ризики ескалації разом із такими факторами, як запаси нафти та газу.

Майбутні конфлікти в регіоні можуть визначатися не лише трубопроводами та танкерами, а й річками, водоносними горизонтами та опріснювальними установками. Вода, в цьому конфлікті та після нього, може бути дорожчою за нафту.

У підготовці статті брала участь BBC News Persian