Чи вдався Володимиру Лису жіночий експеримент?
Володимир Лис продовжив життєписи, початі романом "Століття Якова", - цього разу історією жінки.
Однак, як каже сам письменник, він не лише хотів описати долю жінки на тлі 20 століття, а "взяв на себе нахабство показати перипетії того століття очима жінки: як вона сприймала воєнні та повоєнні події, як долала ті випробування, які давала доля, як часом протистояла, а часом пристосовувалася до цього життя".
Володимир Лис визнає це як свій експеримент, бо все ж чоловіки йому зрозуміліші, а щодо жінок, то, як він сам формулює своє бачення, " воні складні, непередбачувані, іноді самі не знають, чого хочуть, але завжди йдуть за покликом серця, за своїми почуттями, а не логікою, як чоловіки".
Вже в цьому визначенні можна узріти певні ризики, з якими автор стартував. Але експеримент – це цікаво. Ми мали в нашій і давній, і не давній літературі спроби з боку жіночого – написати твір від чоловічого імені (зі свіжого - Лариса Денисенко, наприклад, писала свою "Сарабанду банди Сари", що була відзначена в одній з п'ятірок Книги року ВВС, від імені хлопця – на мій погляд, вдало й по-чоловічому іронічно).
Перед подібним завданням поставив себе й наш автор – і це вже експерименти не з " інженерії людських душ", а, швидше, – з тонких гендерних нанодушотехнологий, якщо таке є на світі. Треба бути достатньо впевненим у тому, що тонко й делікатно вбудовуєшся своім пером у прекрасну душу й не менш прекрасну (не лише в естетичному розумінні) голову – так, щоби звідти не стирчали прекрасні чоловічі вуха стереотипів, складених про жінок саме з причини небажання сприймати їх рівними собі, а в чомусь – по-іншому сильнішими.
Та все – до дискусії
Як написав у передмові Тарас Прохасько, нам просто треба "знати, що таке буває – таке життя, така історія, така Соломія, така пам'ять, така згадка, така розповідь про таке життя". Саме в такому варіанті я би й не заперечувала. Бувало й таке, словом. І таке переживали, і такі були. Й справедливе твердження, за тим же Тарасом Прохаськом скажу, що коли більше знати життів інших, – це допомагає краще пізнати своє власне.
Отже, це роман, де ми проживаємо ціле життя жінки - від народження до завершуючих років, коли вона робила дуже схожі помилки, бо розум лишався той же, лише старшав. Це завжди дуже цікаво - йти з героїнею сторінками, бачити, як вона міняється разом із століттям, як старшає й як змінюються її потреби й прагнення. До того ж, навколо ростуть и мужніють інші люди – і жіночих образів там кілька, й їхних поглядів на все - також не один. Чоловічі образи також наповнюють ці життя, бо правда його втому, що інакше не може бути.
Так само роман вмістив у собі багато подій, що відбувалися на Волині, багато змін політичних і воєнних, деякі факти, що раніше не були описані ніким. Образи волинян і прибульців – різноманітні, з прагненням до об'єктивного, не масляно-медового опису своїх і чорно-сажового – чужих. Люди як люди – з усією красою, принадністю й відвертою бридотою, яку можна зустріти в кожний живій душі, залежно від того, яка активність того й іншого екстракту, що залите в душі земних створинь приблизно однаково. Любов займає багато місця в романі, автор достатньо багато уваги приділяє еротичним подіям и фантазіям героїв. Там люблять не лише хороших, що є правдою життя, бо любов ми відчуваємо до найнесподіваніших персонажів, в цьому її фатальність: там є гідни герої, але стільки ж брутальних гвалтівників, падлюк, зрадників, людей з іншого боку барикад, так би мовити, В цьому вся гірка й солодка суть любові. Читати це цікаво, як і спостерігати в житті, - переживати, читаючи, боляче – як і переживати в житті.
З того, що мені особисто (підкреслюю – особисто, бо також можу бути в полоні власних дефініций, а все власне часто вважається нами правильнішим) здається спрощенням у спробі подивития на світ очима Соломіі… Я, напевне, потребувала би образу жінки в тих самих обставинах, але трохи менш біологічно зображеного. Соломія весь роман фактично переймається любовними потребами, очікує на можливість з кимось залюбитися, не знати з ким, але народити, зустричні чоловики переважно сприймаються нею, як, перепрошую за різкість, самці з чимось суттєвим у штанях – бо її щоразу захоплює чоловічий дух, якийсь феромон чи сексуальна жага в очах, і далі вона гризе ночами подушку, стискає набубнявілі перса, тяжко бажаючи сексу. Я не буду заперечувати, що є окремі винятки серед жінок, що переживають бажання сексу саме в такий фізіологічно чоловічий спосіб – але це чисто чоловіче уявлення, і про це можна запитати у спеціалистів, що досліджують це питання. На мій погляд, навіть з таким інтимним бажанням жінка мала би впродовж життя перейматися ще чимось, тим більше, що жила, як усі в час, коли наступали й відступали різні війська, мінялися влади, люди потрапляли в дуже складні стосунки між собою. Соломія місцями реагувала на це, але не як особистість все ж. Жінки-особистості, хай дуже прості люди, все ж жили більш багатим на думки життям, ніж лише – залюбитися-розлучитися-зачекатися-злитися-розлучитися, і так до старості. Втім, автор недаремне й взяв кілька виправдовувальних епіграфів, в яких героїня – "зламана тростинка". Це виправдовує такий спрощений підхід у моїх очах, бо що вона ще може – така зламана, роздягнена ітд. Напевне, таких жінок багато – інакше ми би не жили так досі, коли їх треба весь час виструнчувати й піднімати з-під ніг насильникив, торговців тілами, просити не терпіти кулаки, не виправдовувати таку любов – бо ростять таких самих дітей, і коло замикається... Напевне, варто й такий, як Соломія, як Руфина, образи в літературі описати – а бажаючим прочитати життєпис жігнки сильнішої й, хай неоднозначної, як усі ми є, але в усій цій неоднозначності красивішоі – варто почекати на ще один життєпис.
Все ж роман переживається, зворушує часом, викликає питання – робить свою роботу. Письменник написав його говіркою – це може подобатися чи ні, але він дбав про те, щоби зафіксувати цю рідну йому мову в літературі. Ну, а також цікаво, що роман написаний у формі української народної пісні – вона журлива, в ній багато часто несправедливості, плачу й багато кохання. В ній герої не особливо опуклі – вони намальовані так, як на тих буколічних картинках, що висіли в наших хатах в минулому столітті: чорнії брові-карії очі, супостати й згубники, дівки з опухлими від готовності любити грудьми й опущеними долу очима – їхни хвацьки герої з підкресленими маскулінними ознаками.
Є й інші пісні – але традиційно їх менше.
