Блог з Луганська: 600 листів, або Історія одного дива

Трохи більше року тому мене почало дуже непокоїти питання "як жити далі?". Воно пульсувало у мене в скронях, цокало в годиннику ночами, не давало спати і довело мене до виснаження.

Я звикла знати, що далі, так само, як звикла до запасів та планів. І цілковита відсутність і першого, і другого мене просто вбивала. Опитування серед знайомих показало, що всі живуть або довоєнними заощадженнями грошей та продуктів, або грошовими траншами від родичів із далекого й близького зарубіжжя.

А я так довго і наполегливо переконувала своїх нечисленних родичів, що у нас все нормально (якщо стріляють, то повз, а що не платять, так ми можемо потерпіти), що вони навіть не намагалися нам допомагати.

Дзвонили, питали, співчутливо кивали. А я боялася, що коли приймемо допомогу від них, то потрапимо в залежність. Вони перестануть дзвонити, очікуючи наших скарг, а ми потрапимо в категорію вічних прохачів. Мені цього зовсім не хотілося. Тому "стріляли, але не сильно", а в решті було просто "нормально" - у відповідь на всі їхні запитання.

А тим часом мамі не платили її невеличку пенсію - 1040 гривень. Про допомогу матері-одиначці всі забули, а моя зарплата зависла у повітрі, як цигарковий дим або вранішній туман.

Ми продовжували ходити на роботу. Всі дотримувалися форми, запитуючи одне в одного нескінченні: "Нічого не чути про зарплату?". І тонни чуток щоденно ходили коридорами. Всі посилалися на прибиральниць і міністрів. А чутки лишалися чутками.

Власне, у мене, як і у всіх, був варіант - армія, де якщо і затримували виплати, то хоча б стабільно годували. Варіанти були такі: терпіти, поїхати геть або іти в армію.

Не можу сказати, що я шукала виходу. Він знайшовся сам.

Про гуманітарну допомогу й благодійні фонди говорили в кожному випуску місцевих новин, показували щасливих старих людей і обов'язково тих, хто вручав їм пакети. Обличчя останніх мелькали обов'язково.

У мене як звичайного споживача теленовин складалося враження, що допомога до нас приходить у неймовірній кількості, але куди і кому вона потрапляє далі - загадка.

Несподівано колишня начальниця прислали посилання з вакансією в Луганську. Якесь дивне оголошення. Потрібен аніматор і номер телефону.

Я прийшла на співбесіду. Це було в приміщенні колишнього банку, яке віддали під благодійний фонд у самому центрі Луганська.

Хлопчина вдвічі молодший за мене розказав про те, що їм потрібна людина, яка буде придумувати і вести свята в дитячих будинках, імовірно, в костюмах ляльок. Але за це не платять. При мені приходили жінки за продуктовою допомогою.

Після розмови з хлопчиною мене викликала на співбесіду директор фонду. Довго розповідала, що врятувалася від раку, не може мати дітей і більше за все хоче допомагати місцевій "армії" та дітям. Показувала ролики з щасливими людьми, які вже отримали допомогу. Всі їй дякували.

Може, я була не в гуморі, але мені все видалося повним сюрреалізмом. Голова фонду - маляр (вона цього не приховувала), команда за стіною - волонтери без зарплати. Я слухала її годину, постійно думаючи про те, допоможуть вони мені чи ні.

Через годину вона почала показувати мені подарунки-ікони і ще щось, запропонувала каву. Я наважилася попросити дати й мені продуктів, адже я потрапляю в категорію тих, кому вони допомагають.

Пішла я звідти з борошном і літром олії, консервами і парою апельсинів. Я була щаслива! Неймовірно щаслива. Довелося, як і решті, подякувати на камеру якимось людям, чиї прізвища були написані на плакаті за камерою, сфотографуватися із продуктами, які мені дали.

Навіть не знаю, чому я розстроїлася. Потім мені було вже однаковісінько.

А потім я почала писати. Спочатку несміливо - в фонди. Мені інколи відповідали: співчуваємо, але ми допомагаємо тим, хто тяжко хворий, а не тим, кому немає чого їсти. Спробуйте звернутися до ... І цілий список адрес.

Трохи згодом у мене з'явився азарт. Це було схоже на гру. Мої листи ігнорували, пересилали, відповідали плутано про те, що я не потрапляю в категорію тих, на кого спрямована допомога їхнього фонду... Я зрозуміла, що справа не в тому, куди я пишу, а в кількості листів. Писала я гарно, чітко, вказувала і своє прізвище, і свої обставини.

Знаєте, у цієї гри в листи була одна важлива обставина - мене це відволікало. Я не стала краще спати, але я хоча б щось робила, нехай і без особливого ефекту, але вже з великою наполегливістю і завзяттям.

Я писала всім, кого бачила по телевізору, про кого говорили в новинах і просто тим, чиї прізвища я чула. Це були зірки естради, ректори великих вишів і політики.

Я була лаконічною. Хто я і чому прошу про допомогу. Я не просила грошей, я просила харчів. Інколи мені дзвонили, щоб дати пораду - їдьте, якщо поїдете, ми допоможемо.

Я написала 600 листів про те, що у мене маленький син і я виховую його сама. Я писала про це незнайомим людям. Нам тоді ніхто не платив вже три місяці, а мама не отримувала пенсію півроку. Я втратила сон, ламаючи голову над тим, що вигадати, аби прогодувати сім'ю.

Я написала 600 листів і відправила їх у чужі домівки та офіси. Я стукала в чуже життя, розповідаючи незнайомим людям про себе і сина. І мій бумеранг повернувся.

У наше відірване від поштового сполучення місто таємними струмками потекли посилки і конверти із Білорусі, Києва, Москви, Естонії, Казахстану...

Я не віруюча людина, але мені перехопило подих. Ніхто не питав про мої політичні переконання й релігійні погляди. Допомога моїй родині була схожа на диво, хоч я і не вірю у дива.

Кожен із тих, хто доторкнувся до мого життя, залишив свій слід, великий слід у житті моєї родини. Колись я обов'язково розповім про це синові.