Андрій Бачинський: я написав книжку за два тижні

Андрій Бачинський

Автор фото, starylev.com.ua

Підпис до фото, Андрій Бачинський каже, що написав свою книжку за два тижні

Львівський письменник Андрій Бачинський не шукав легкої теми для своєї книжки "140 децибелів тиші". Головні герої історії – глухонімі діти-сироти, у яких, окрім виживання, є і важливіші справи, такі як пошук любові і довіри.

ВВС Україна: Події у вашій книжці стиснуті до максимуму, все відбувається дуже швидко. У 125 сторінок ви втиснули таку кількість подій, якої вистачить на великий роман Достоєвського.

Андрій Бачинський: Напевно (сміється).

ВВС Україна: Ви кудись спішили, коли писали?

А.Б.: Ідея написання цієї книжки носилася в повітрі дуже довго. Я сам родом з Калуша, де два таких інтернати (для дітей з вадами слуху. – Ред.). З такими дітьми я стикався з дитинства. І ця тема муляла мене, аж поки два роки тому я побував в інтернаті, який є прототипом інтернату з книжки. І серед тих цікавих, класних і веселих дітей я побачив дуже сумну дівчинку. Було видно що над нею наче хмара висить. Вона глухоніма від народження. Мені розповіли, що в дитинстві на її очах батько у п’яному угарі зарубав маму, і після того вона попала в той інтернат.

Ця вся історія є в книжці, і вона правдива. Вона настільки мене зловила, що мене наче "розчесало". Воно мені так "чухалось", що я мусив цю історію написати буквально за два тижні. Вона з мене вихлюпнулась. Можливо, вона дійсно вийшла надто динамічною і швидкою, але так вона в мене просилася.

ВВС Україна: Виходить, що це було якоюсь мірою писання як терапія, заспокоєння себе…

А.Б.: Десь так. Я сів писати її 1 січня, бо було багато вихідних днів, і до 14 січня, за два тижні, написав усю книжку.

ВВС Україна: Книжка загалом читається легко, мова ллється гладко. Але мене як читача зачепило те, що більшість героїв говорять доволі правильною мовою, незалежно від того, чи це вихователь в інтернаті, чи хлопчик, який випрошує гроші в поїздах. Наприклад, десятирічний безрукий жебрак Ромчик описує одну жінку такими словами: "Криклива розтелепа з гачкуватим носом і злими очима. Навіть не пробуй потягнути в неї з прилавка цигарку". Ви можете уявити, щоб бездомна дитина-жебрак говорила такою вишуканою мовою?

Щодо цієї цитати, погоджуюсь. Можливо, тут переборщив. Хоча намагався трохи спускатися на рівень вуличної мови, але, можливо, боявся переборщити, бо часом діти-читачі сприймають мову книжки як канон, яким нормально говорити. І хочеться прививати дітям кращу мову. Якщо дитина читає в книжці таку мову, то вона вважає, що це нормально, що це літературна мова і її можна вживати всюди. Можливо, тут був виховний момент: говорити трошечки кращою мовою, ніж насправді. Ну не буду ж матюки писати.

Хоча конкретно з цією цитатою – погоджуюся з вами.

Андрій Бачинський, "140 децибелів тиші"

ВВС Україна: Кого ви вважаєте читачем своєї книжки? Ви розраховуєте більше на підлітка чи на дорослого читача?

А.Б.: У першу чергу, хотілося писати для дорослих – мого, середнього покоління, яке вийшло ще з радянських часів і, може, прослизнуло повз такі теми.

Але судячи з презентацій і зустрічей, я бачу, що є сильний відгук від підлітків – 8-9 класи. Це мене втішило, бо я не знав, чи вони це сприймуть, чи будуть ставитися до цього з таким смішком. Насправді сприймають добре. Можливо, якраз через динамічність і короткість сюжету. Сучасні підлітки, які виростають на "есемесках", важко сприймають великі обсяги інформації. І, можливо, така швидка динаміка тексту їм імпонує.

ВВС Україна: Ви сказали, що раніше мали справу з глухонімими дітьми. Ви знаєте мову жестів?

А.Б.: У дитинстві кілька разів я їздив у табори, де були групи глухонімих дітей, з якими ми спілкувалися: часом конфліктували, але й дружили, грали у футбол. У мене була така дитяча цікавість, і від них я вивчив дактиль – абетку глухонімих. А жестової мови я не знаю. Вона дуже складна і навіть відрізняється в регіонах, не кажучи вже про країни. В різних країнах буває по декілька жестових мов.

ВВС Україна: Чи були відгуки про книжку від глухонімих дітей або їхніх вихователів?

А.Б.: Ми з "Видавництвом Старого Лева" їздили в калуський інтернат, про який я згадував, і ми страшенно переживали, як діти там сприймуть цю книжку. Чесно кажучи, в нас була просто паніка. Я дуже переживав, якою буде реакція тієї дівчинки, котра є прототипом головної героїні.

Її на зустрічі не було, але потім вона підійшла до мене і я подарував їй книжку. Пізніше я зрозумів, що в неї немає ніяких образ і що вона сприйняла мою історію.

Інші глухонімі діти теж читають добре. Їх тішить, що на них звертають увагу, що їх вважають такими самими, як усіх решта. Зрештою, вони і є такі самі, а в чомусь навіть кращі: щиріші й добріші.